Марія Олекса — українська письменниця нового покоління
Ми як українське медіа нового формату хочемо більше розповідати про сучасну українську літературу й твори, які в майбутньому можуть стати класикою. Зараз ми маємо унікальну можливість спілкуватися із сучасними письменниками та дізнаватися, чим вони надихалися та які змісти закладали у свої твори. Цього разу ділимося з вами теплою розмовою, яка в нас відбулася з Марією Олексою — авторкою роману-бестселеру «Перші».
В одному зі своїх інтерв'ю ви сказали, що в дитинстві хотіли бути співачкою і рано почали писати вірші та оповідання. А що саме стало каталізатором для того, щоб розпочати роботу над своїм романом «Перші»?
Роман почався з оповідання. Моя знайома редакторка сказала, що бачить у ньому потенціал. Їй стало цікаво, як далі складатиметься доля героїв Равлика та Влади. Вона запевнила, що й іншим людям також буде цікаво прочитати продовження історії. Так оповідання, у якому йдеться про знайомство героїв у таборі, їхнє кохання з першого погляду, розлуку невдовзі й «Алло!» на іншому кінці дроту, стало першим розділом роману.
Ви зазначали, що в 2021 році почали шукати, де опублікувати роман. А скільки всього часу пішло на його підготовку до виходу у світ? І що в цьому процесі було найскладнішим і найлегшим?
У 2019-му я його почала писати. Через пів року вже була перша чернетка. Потім я її двічі переписувала. Спочатку сама після того, як текст вилежався, а потім — разом із редакторкою. Ще рік я шукала видавництво. Тобто орієнтовно часу на підготовку пішло півтора роки. Може, трішки більше.
Найлегшим було писати першу чернетку. Я зараз дуже сумую за цим періодом. Це коли ти, ще недосвідчений письменник, пишеш — і для тебе все можливо. У голові немає ані редакторки, яка тобі щось каже; ані коректора; ані читачів; ані критиків. Є тільки ти. Із тебе ллється текст, і ти дуже щасливий у цій свободі.
А найскладнішим — це коли приходить редактор і цю твою «дитинку» з усіх боків починає роздивлятися, відрізати їй якісь шматки тексту й казати «а ось тут незрозуміло, що ти мала на увазі». Ти не погоджується, бо тобі ж то все зрозуміло. Але чути таке болісно й класно водночас. Бо це готує тебе до наступної фази — отримання відгуків від читачів.
У момент, коли текст випустили на свободу, ти вже не маєш над ним влади й можливості щось змінити. Етап «отримання відгуків, зокрема й негативних» може бути найболіснішим для багатьох авторів. Хоча на мою думку, негативні відгуки обовʼязково мають право бути. Але якщо говорити про мене, то найскладнішим була саме редакторська робота.
Які враження та думки ви хотіли б, щоб залишилися в читачів після того, як вони прочитають роман?
Я хотіла б, щоб вони згадали щось своє. Можливо, це не буде саме така історія, але обов'язково схожа: перше кохання читачів; те, про що вони шкодують, бо могли б зробити інакше; те, що навпаки — треба відпустити.
Якщо текст наштовхує на думки про самого себе, я вважаю, що це класний текст. Бо він не просто залишається шматком паперу з буквами, а він щось рухає в душі й змінює того, хто читає. Такі відгуки я вважаю найкращими й хотіла б їх мати якомога більше.
Я читаю зараз ваш роман і вже можу сказати, що він на 100% світлий і добрий. Зважаючи на ті складні події, які в нас зараз відбуваються, як вам вдалося передати романтичну атмосферу підліткового віку й написати настільки світлий твір?
Я ж почала писати роман ще до повномасштабного вторгнення росії. Тоді це було зробити простіше, ніж якби я його писала зараз. Хоча вже тоді був і Крим, і Донбас. Ця лінія, до речі, також є в тексті: головний герой стає волонтером. Але це не означає, що я писала про це в повній легкості.
Тоді на початку 2020-го щось нове з'являлося. Усі міста змінювалися, не лише Київ. Друзі кажуть подібне й про Львів, Харків, Одесу. Тобто це було таке загальне явище. Я ностальгую за цим часом, тому й хотілося якось зберегти його атмосферу. Мабуть, коли я писала, то переносила свою любов про ті часи на сторінки роману. Тож історія й вийшла саме такою, як ви кажете. Ну, і ще завдяки тому, що я показала її очима дітей підліткового віку, у яких саме триває період відкриттів: самих себе, одне одного й міста, де вони проживають.
А чи вплинула якось війна на вашу творчість? Може, ви щось додавали про неї у роман чи зараз у твори, над якими працюєте?
Я знаю, що багато письменників казали, що перші місяці в них був блок. Це, коли жодне слово чи фраза не могли вмістити біль і все, що відбувається довкола. Я також це пережила частково. Але потім настав момент, коли хотілося все занотовувати, документувати, щоб якось це переживати, зокрема й на папері.
У мене вже є два оповідання, які пов’язані з війною. Одне з них вийшло в грудні 2022 року на Тикторі. У основі цього оповідання — постапокаліптична історія, у якій росія перетворюється на ліс. А друге оповідання я написала нещодавно й відправила його на один конкурс. Воно також пов’язане з війною й має трішки духовно-езотеричної складової про те, як ми проживаємо свій біль.
Свій другий роман я пишу про дитячі травми.
Які ще професійні цілі ви зараз ставите перед собою?
Короткі формати мені дуже подобаються, тому що це швидко й ефективно. Їх можна розіслати на конкурси, опублікувати. Це такий результат, який ми бачимо одразу.
Книжка, над якою я працюю, поки що готова, мабуть, на 30%. Я думаю, що це буде ще довга робота. Напевно, до кінця зими. Побачимо, як піде. Я також би хотіла її видати й побачити, яка буде реакція в читачів. Бо це зовсім інший настрій, якщо порівнювати з першим романом. Якщо люди очікують, що я й далі писатиму легкі й світлі книжки типу, як у Сари Джіо чи Елізабет Гілберт, то, може, я їх розчарую. Але саме та тема, яку я обрала, зараз для мене важлива.
Не розчаруєте, адже зараз це всім дуже відгукується. І в більш легких форматах кожний може знайти якусь розраду, і в більш глибоких — думки та «їжу» для роздумів. Давайте також поговоримо про глобальне. Багато людей зараз перевідкривають для себе українську літературу. Скажіть, які книжки для вас стали улюбленими?
Зараз буде хвилинка реклами (Сміється. — Прим. ред.). Завдяки «Віхолі» — моєму видавцю — улюбленими стали книжки із серії «Неканонічний канон». Вони авторства українських класиків. Так, не таких відомих, як Шевченко, але не менш фантастичних. Цього літа я проковтнула «Інститутку» Марка Вовчка, «Недугу» Євгена Плужника і збираюся перечитувати «Місто» Валер’яна Підмогильного.
Я в такому захваті, що є така можливість перечитувати й заново відкривати для себе ці тексти. Вони такі свіжі, від них віє чимось таким справжнім. Ми ж їх не перечитували сто разів у школі й не виконували купу домашніх завдань про тему, мету тощо.
Планую ще почитати «Майстра корабля» Юрія Яновського. Зараз «Віхола» ще книжки Віктора Домонтовича видає та Ірини Вільде. Так класно, що все це справа рук «Віхоли». Я дуже люблю їхні проєкти, команду й дуже щиро раджу всі книжки серій «Неканонічний канон». Вони, як подих свіжого повітря й відкриття для себе чогось нового.
Сучасну літературу я також читаю й цікавлюся, що в нас нового відбувається. Скажімо, читала книжку «Ми помираємо лише раз» Інгурен Гутен. Справжні ім'я та прізвище авторки — Юлія Мироненко. Чудова книжка, якось мене так пройняла. Тому і її раджу прочитати.
Розкажіть, будь ласка, ще про саму професію. Побутує думка про письменників, що вони живуть так, як хочуть: прокидаються пізно, пишуть кілька годин на день, а потім народжують шедеври. Як насправді минає ваш день, коли ви працюєте над новим твором?
Основна моя діяльність — журналістика. Тому я прокидаюся і йду на роботу. Поки я не перейшла на 100%-ву зайнятість письменницькою діяльністю. Цього я би дуже цього хотіла, але наразі так.
Хоча в мене таки одна письменницька звичка є — писати ранкові сторінки. Раджу всім творчим людям це робити, до того ж не лише письменникам. Зокрема, прокидатися вранці й до кави чи після кави, якщо без неї складно щось робити, писати три сторінки думок. Типу: знову наснилося жахіття; треба йти на роботу; який одяг вибрати; вчора я побачила сукню, яка нагадала мені літо в бабусі й маки. Щось таке. Ці три сторінки для письменника, як ранкова гімнастика. Якщо їх написати, то протягом дня можна перейти до написання однієї сторінки свого тексту, редагування чогось тощо. Ви ніби привели тіло в тонус і далі вже можете працювати.
Словом, ця звичка в мене є. Я намагаюся її дотримувати. Ось навіть перед зустріччю з вами писала свої ранкові сторінки.
Ви сказали, що основна ваша діяльність — журналістика. А допомагає цей досвід вашій творчості? Можливо, використовуєте якісь прийоми звідти? Чи чимось надихаєтеся?
Якщо чесно, то журналістський досвід лише заважає. Тому що це зовсім інша подача текстів; чіткі правдиві фрази; вивірка фактів; структура від головного до менш головного, яка трохи зомбує в хорошому сенсі. Я часто помічаю, коли довго не сідаю за творчий текст, а при цьому багато пишу по роботі, що довго не можу сформулювати художнє речення. Із мене лізуть штампи типу: «о 22 годині в місті Бордо пан Жак, який працює в податковій з 1998 року, вийшов зі свого під’їзду і вирушив на роботу».
Може, це етап такий. Звісно, здатність складати докупи речення — це прекрасно, із журналістики можна ці правила запозичувати. Але саме новинна журналістика, де працюю я, поки що заважає моїй творчості.
Хто вас найбільше підтримував у роботі над романом? Чи були люди, які вас особливо надихали, вірили у вас і допомагали пройти цей шлях легше?
Я відвідувала вечірню письменницьку групу, яка зібралася з ініціативи письменниці Таіс Золотковської. Вона проживає в Греції на острові Закінтос. Я, до речі, їздила в її резиденцію. Це був цікавий досвід. Дуже раджу всім, хто може, узяти в цьому участь.
Так-от на курсі Таіс я познайомилася з кількома людьми, із якими ми збиралися по вечорах у гугл мітс, як ось зараз ми з вами. Вмикалися, віталися одне з одним, п'ять хвилин говорили, а далі годину кожен писав щось своє. Так ми дисциплінувалися на регулярне письмо й не відволікалися на каву чи почитати. От ця вечірня група мене й підтримала. Та ми всі підтримали одне одного. Я дуже завдячую цьому досвіду.
Потім люди трішки роз'їхалися на різні проєкти. Зараз я залишилися з однією дівчиною, яка стала мені подругою. Ми зараз разом пишемо, читаємо іноді свої сторінки одна одній. Це завжди конструктивна критика та щирі відгуки. Це такий формат, який я також радила б усім спробувати.
Насамкінець просимо вас дати рекомендації для тих людей, які тільки мріють видати свій перший роман. Що ви їм побажаєте?
Запастися терпінням. Ніби така банальна порада, але це правда. Треба мати терпіння чекати, стукати у всі двері, стикатися з ігнором. Але все одно треба лупати цю скалу. Якщо не пробувати, то нічого й не вийде. Це точно.
Рік чи півтора може на це піти, але ваші тексти знайдуть свого читача. Треба просто наполегливо шукати. Тому основна рекомендація всім — терпіння.