Своїми найтеплішими спогадами з дитинства з редакцією THE ÚS поділилась Євгенія Пліхіна, райтерка, журналістка, блогерка, авторка курсу з письменницької майстерності та засновниця Telegram-каналу «Пліхіна і набір слів» 

Найтепліші спогади мого дитинства — читання книжок і перегляд у кіно всіх фільмів про Гаррі Поттера. Певно, я не одна така. У більшості найпалкіших шанувальників особливий зв’язок із сагою був через те, що вік головних героїв майже збігався з їхнім віком. Міленіали, до яких і я належу, десятиліттями жили цією історією і росли разом із нею.

Усі книжки ми з батьками читали одночасно, бо ні в кого не було сил відкладати це задоволення. Так, ми розділяли день на читацьке чергування. Тато читав зранку, бо прокидався раніше за всіх. Я — удень, мама — пізно ввечері. Батьки читали швидше, тому на останній третині книжка була повністю моя. Я розтягувала насолоду, як могла. Перечитувала особливі сцени. Пам’ятаю, як затерла сторінку з першим поцілунком Гаррі із Чо Чанґ, і довго ревіла через смерть Гедвіґи. Після того як ми з батьками прочитали чергову книжку, то гуртом із нетерпінням чекали на екранізацію. Часто доводилося чекати доволі довго, і це дуже засмучувало.

Ми з батьками жили в Донецькій області й на прем’єри фільмів їздили в Донецьк. Спочатку в невеличкий кінотеатр «Звьоздочка», який доволі симпатично реконструювали з потворного радянського кінотеатру. Я досі пам’ятаю запашний аромат карамельного попкорну й жовті лампочки біля входу. Коли я їх бачила, то відчувала, як підсвічувалося щось і всередині мене. Потім ми їздили в кінотеатр «Донецьк-Сіті». Усі ці поїздки були для мене значно крутішими за день народження й Новий рік. Бо книжки та фільми виходили раз на кілька років, і я чекала цього палкіше ніж більшого розміру власних грудей (ні, вони не виросли) й уваги від однокласника, який їв свої кози з носа, але однаково був сексі (знову ні).

Зараз, коли передивляюся «Гаррі Поттера», то що три хвилини фільму переживаю такі самі емоції, що й у дитинстві. На шкірі виступають сироти, дух перехоплює, а очі починають боліти, бо я не моргаю — хочу вхопити кожний кадр. Це справді велика частина мого щасливого дитинства й перші поштовхи до читання в цілому.

Пам’ятаю, як мені було років 10 й ми з мамою стояли в одному з переходів Донецька. Я взяла до рук книжку «Гаррі Поттер і філософський камінь» і попросила маму її мені купити. Мама тоді скептично поглянула на мене й запитала:

— А ти то-о-о-о-очно обіцяєш читати?

— Обіцяю!

— То-о-о-о-о-о-очно?

— Так.

Вона, звісно, не повірила, але моє прохання виконала. Бо не купити дитині книжку, навіть якщо всі 40 попередніх вона й до рук не брала, — це ж одразу навісити на себе титул «Мамидло — 2002».

Я прочитала цю книжку за тиждень. І понеслося — книжки, спроби писати та вигадувати історії. «Гаррі Поттер» дав мені так багато. За це я готова все життя терпіти жарти від зумерів, що ми, міленіали, як об сосну вдарились з тим Гаррі Поттером і не рухаємося далі.