07.11.2023

Що 100 років тому взували українці під час суворих зим

Уявіть морозну зиму в українських Карпатах 100 років тому. Засніжено по пояс, гірські річки з крижаною водою, робота вдома не має початку й краю, холод, мороз, хуртовина. Після того як уявила, не можу перестати думати, у що таке тоді треба було вбратися, щоб пережити холодну зиму й працювати за таких погодних умов? Точніше, у що треба було взутися, щоб не відморозити ноги?

У цій статті поговоримо про традиційне взуття, яким користувалися наші предки в XIX та на початку XX століть. Зосередимося на холодній порі року та цікавих фактах про те, у що взувалися наші предки під час суворих зим із кучугурами снігу й сильним морозом.

Одразу зазначу, що не було суто літнього чи зимового взуття. Усі його види носили впродовж року, але в різних варіаціях.

Постоли

Почнемо з найдавнішого взуття, яке носили в гірській місцевості, — постолів. Це був шматок шкіри, сформований у виріб за допомогою складок із загостреним або тупим носком. Він мав ремінці з пряжками на підйомі, що тримали взуття на нозі. До речі, для цього взуття не використовували термін «шити». Постоли «морщили». Аби ви могли хоча б приблизно уявити це взуття, порівняю їх із широкими гостроносими балетками з ремінцем на підйомі.

Найбільше шкіряні постоли носили на Гуцульщині. Спочатку це взуття було з довгими шнурівками — волоками, якими обкручували ногу. А пізніше — із ремінцями на металевих пряжках.

Святкові постоли українці декорували тисненими візерунками, бісером і лелітками.

Личаки

На Поліссі більш характерним взуттям були личаки. Це такі плетені постоли, виготовлені з лика — обдертої заготовленої кори дерев.

Українці плели личаки цілий рік, адже вони швидко зношувалися. А носили — обовʼязково з онучами.

Онучі та капчурі

Перш ніж взути постоли або личаки, українці намотували на ноги онучі — прямокутні шматки полотна, зазвичай викроєні зі зношеної сорочки.

У Карпатах онучі ще були вовняними, а пізніше цей прямокутний відрізок вовни оздоблювали вишивкою.

Пізніше онучі робили зшитими і називали їх «капчурами». Зовні за формою вони були схожі на валянки. Останні моделі капчурів були вʼязаними й схожими на теперішні вʼязані шкарпетки.

Цікавий факт

Під час суворої зими, щоб взути постоли, українці утеплювали їх у три етапи за допомогою онуч:

наперсниці — онучі з тонкого сукна або вовни, яку намотували на босу ногу;

поверхниці — онучі більшого розміру з вовни, що йшла поверх першої;

третьої онучі — тонкого полотна, яке спочатку мочили, викручували й вологим намотували поверх.

Після цього взували постоли, замотували все це волоками (шнурівками) і виходили на вулицю. Верхня мокра онуча покривалася поледицею, тобто замерзала, а дві нижні онучі були в безпеці — ноги були захищені та в теплі. У такому вигляді люди могли працювати на вулиці в морозну погоду цілий день і не мочили ніг.

Чоботи

Чоботи, звісно ж, були універсальним взуттям, яке також носили в будь-яку пору. Однак це взуття собі могли дозволити не всі. На цілу родину могла бути одна пара чобіт, яку носили і діти, і дорослі.

Чоботи належали до зшитого взуття. На території України в XIX столітті поширеними були звичайні юхтові чоботи зі свинячої шкіри або шкіри великої рогатої худоби чорного кольору.

Рясовані чоботи, що мали дрібні горизонтальні складки в ділянці гомілки, шили з чорної шкіри (більш характерні для Івано-Франківської області). Аби досягнути таких складок, чоботар розмочував шкіру і, коли вона ставала мʼякою, щипцями загинав складки.

Чорнобривці

Чорнобривці — традиційні жіночі чоботи, у яких низ був виготовлений із чорної шкіри, а халява — із жовтої або червоної. Таке взуття часто декорували перфорацією та гвіздками.

Аби утеплити ноги взимку, у чоботи часто вкладали сіно, сухе зілля або ж обрізки різної тканини.

Черевики

Також для холодної пори року підходили черевики. Вони були на шнурівках, а на початку XX століття — на малих ґудзиках. Таке взуття було менш популярним, ніж чоботи, і набагато складнішим у виробництві.

Зазвичай черевики були на корках — деревʼяних підборах, обтягнутих шкірою, або на наборних підборах — складалися з багатьох шарів шкіри. Їх більше носили заможні люди й частіше — у містах.

Підсумуємо. Взуття українців було універсальним. Лише для холодної пори року були свої особливості, як його носити. І хоча варіантів було чимало, та зазвичай українці мали дуже складне життя й більшу частину року ходили босими або ж у найбільш доступному для них взутті.

P.S.

Додаю унікальні поштові листівки з приватної колекції мого тата — Миколи Дзея. Він дуже давно займається краєзнавством. Зокрема, досліджує рідну Волинь і є членом спілки колекціонерів України. Автором листівок є чеський художник Еміль Вайз. Листівки є частиною його серії “Волинські типи”. Зверніть увагу на взуття, про яке йшлося в основному тексті.