«Найстрашніше – проґавити прекрасне!»: маловідомі деталі з життя Сергія Параджанова
Сергій Параджанов – геніальний режисер та автор відомої чи не всім українцям стрічки «Тіні забутих предків». Своєю появою він зумів розпочати невідворотні зміни не лише в українському кінематографі, а й в русі шістдесятників, при цьому бувши вірменином за національністю. Натомість радянська влада вважала, що за надмірний «український націоналізм» та «гомосексуальність» він мусить сидіти у в’язниці. То ж ким насправді був Параджанов і чи завершувалась його особистість на слові «режисер»?
Параджанов — перший колажист в Україні
Зараз ми обожнюємо ходити на майстер-класи з виготовлення колажів, та чи здогадувались ви, що колажне мистецтво на наших теренах популяризував Параджанов? Найуважніші глядачі фільмів точно помітили, що митець любив додавати колажі до своїх стрічок. Це хобі з’явилось досить послідовно – його батько працював антикваром, тож режисер вже з дитинства мав неординарне почуття прекрасного.
Справжня кульмінація його колажного мистецтва сталась тоді, коли він потрапив у в’язницю. Можливості знімати кіно у Параджанова не було, тож на допомогу прийшла робота з візуалом. Дещиця натхнення у поєднанні з тяжким моральним станом та матеріалами зі смітників – і так за чотири роки він створив близько 800 робіт, включаючи «Мону Лізу, що плаче», яка легко ставить його в ряд з Пікассо чи Енді Ворголом. Часто митець надсилав про свої успіхи листи друзям, шукаючи в них підтримки. Одним із найцікавіших його «друзів по листуванню» був Ів Сен Лоран.
До чого тут Ів Сен Лоран?
Крім незвичних костюмів для фільмів, у звичайному житті Параджанова легко можна було відправити на фешн-вік, і для переконання в цьому досить лише поглянути на його архівні світлини. Вони познайомились з Ів Сен Лораном після виставки модельєра у 1987 р. за сприяння Василя Катаняна. Ця дружба овіяна купою секретів та міфів, але одне знаємо точно: цілий альбом ескізів, які Параджанов намалював за одну ніч і присвятив своєму другу, досі зберігається в музеї Ів Сен Лорана в Парижі.
Гуцульщина очима вірменина
Десять років після навчання режисури Параджанов вважався режисером «так собі»: критики не оцінювали його роботи, бо вони нічим не вирізнялись. Та його яскравий стиль пустив коріння в кінострічці «Тіні забутих предків», де він головним чином сфокусувався на етнографії, релігії, любові та трагедії.
Цікавою була реакція влади на фільм, адже він фактично нищив всі принципи соцреалізму, що панували на той час. Та нічого з цим вдіяти вони не змогли, бо через два дні після прем’єри було 100-річчя зі смерті Михайла Коцюбинського (автора повісті, за якою був знятий фільм – ред.), а реакція суспільства була надто буйна – процес змін був невідворотній.
Розривом зі всіма рамками, крім неприйнятних візуальних рішень, став справжній гуцульський діалект. Звісно, Параджанова попросили озвучити фільм російською, на що він категорично відмовився.
“Я мало знімав. У моїх шафах 23 нереалізованих сценарії. Мені важко. Але це нічого. Ми заберемо з собою в нашу смерть частинку себе, і це трансформується в таємницю”
Київські будні
Не посперечаєшся з тим, що Київ був важливою сторінкою в житті митця: перша успішна стрічка, зустріч із дружиною, народження сина… Тож якщо вам стане цікаво побачити Київ очима Параджанова – прямуйте до площі Перемоги, 1. В невеличкій хрущовці поблизу готелю «Либідь» буяла значна частина його життя.
Зараз зі слідів життя режисера залишився монумент «Тут жив…». Та раніше, на 5-6 поверсі з вікнами, що виходили на цирк, творились сценарії, душевні розмови та дива. У його квартирі не було ні телевізора, ні радіо, і лише дві книги. Натомість все сяяло антикваріатом, який він дбайливо обирав на ринку «Туча»: гуцульські ікони з фільмування «Тіней забутих предків», підлога у вигляді шахової дошки, старовинні дерев’яні меблі…
Добре погляди Параджанова характеризує така ситуація: оскільки це була центральна вулиця, на його будинку висів величезний плакат із Брєжнєвим. Одного разу, прийшовши додому, Параджанов вирізав одне око Брєжнєву і через цей розріз почав махати демонстрантам. Очевидно, це дуже їх потішило, а наряду КДБ Параджанов лише іронічно сказав, що «спостерігав за парадом трудящих оком Леоніда Ілліча».
Натхнення Леді Гаги
Про оригінальність бачення режисера найперше свідчить бажання наступників повторити його візуальність. До такого прийому вдався режисер Тарсем Сінгх при роботі над кліпом до пісні «911» Леді Гаги (2020). Протягом всього кліпу вплив Параджанова неможливо не помітити, і головним натхненням явно став фільм «Колір гранату» – від постановки кадру до розкиданих гранатів. Примітно, що для самої Гаги ця робота є дуже інтимною, яку вона характеризує як «поезія болю».
Його життя в Україні не було простим. Але воно було усвідомленим – як і у творчості, так і у власному позиціонуванні. Напевно, тому його роботи залишаються і будуть залишатись актуальними ще дуже довгий час.
“Я так красиво жив 50 років. Любив – базікав – захоплювався – щось пізнав – мало зробив – але дуже багато любив. Людей дуже любив і дуже їм зобов’язаний. Був нетерпимий до сірого. Наймодніший колір. Необхідність часу”
Авторка: Софія Гук
проСлухати статтю в аудіо форматі
Софія Гук
Я Софія (для друзів – Софі) Я обожнюю культуру, моду та розмови за кавою у вечірньому Києві. Не менш люблю про ці речі писати та відкривати щось нове – тож шукайте мене на діджитал-сторінках THE ÚS 🌾
Додати коментар