Мій ранок починається зі словника. А міг би початися з кави та круасанів, проте думка, що всі ми у Франції грішимо таким на сніданок — звичайнісінький стереотип.

Але що ж таке насправді стереотип?

Згідно з Оксфордським словником, стереотип є «широко розповсюдженим, але фіксованим і спрощеним зображенням або ідеєю конкретного типу людини або речі».

Термін походить від французького прикметника stéréotype, який своєю чергою утворився від грецького στερεός (твердого) і τύπος (типу). На початку 18 століття стереотип мав вигляд твердої металевої форми (набір та кліше), яка використовувалась для високого друку. Своє широке застосування стереотип знайшов серед багатотиражних видань завдяки можливості друку тисяч однакових заголовків та фраз.

Легко провести паралель між оригінальним і сучасним змістом стереотипу, коли, наприклад, ми намагаємося нав’язати усталене уявлення про те, як хтось повинен жити або як хтось має виглядати.

А тепер уявіть, що не так давно наш зовнішній вигляд, якщо бути точнішою, наш гардероб, міг вирішити, чи визнає тебе суспільство адекватною жінкою, чи тебе — запакують у божевільню. У Франції, жінка, яка воліла вдягти штани мала довести відсутність психічних розладів й аби отримати «дозвіл на травестування» — саме під цією назвою постанова префекта Парижа від 7 листопада 1800 року увійшла в історію.

« Будь-яка жінка, яка бажає одягнутися в чоловіка, повинна звернутися до поліцейської префектури, аби отримати дозвіл, що може бути наданий виключно за наявності довідки медичного працівника. »

Отже, субота вечір, я п’ю червоне (стереотип?) та гіпнотизую Вестьєр у пошуках нових штанів. Дві години потому я оформлюю замовлення та урочисто клянусь, ставлячи галочку навпроти пункту про наявність довідки від психіатра, що підтверджує мою

адекватність. Ні, ви не дивитесь черговий еклектичний сон Філіпа К. Діка, проте такою була б реальність, якби Габріель та Жорж Санд фанатіли від плать. Примірявши чоловіче ім’я, а згодом і гардероб, Жорж де-факто була поза законом, проте лише так письменниця могла бути визнаною посеред «пустелі чоловіків».

Починаючи з 1930-х, Марлен Дітріх популяризувала жіночий смокінг, зокрема у фільмі Morocco Жозефа фон Штернберга. Її поява в чоловічому одязі часто ставала об’єктом критики преси, так само як і вибір штанів пілотесою Амелією Ергарт, для якої це було питанням зручності під час польотів, проте викликало суспільне обурення.

Цікаво, що офіційно дозвіл носити брюки парижанки отримали лише у 2013 році, коли «постанова, що несумісна з принципами рівності між жінками та чоловіками» була скасована за клопотанням французького депутата Alain Houpert. У США носити штани стало нормою лише в 70-х, коли в законодавстві скасували вимоги щодо “жіночої” та “чоловічої” уніформи. 

Як демонструє історія, цей процес появи чоловічих речей у жіночому гардеробі не був миттєвим і викликав чимало суперечок. У 1870х роках французька акторка Сара Бернар була першою, хто вдягала чоловічий костюм публічно. Декілька років потому вона увійде в історію, як жінка, що зіграла ледь не найбільшу кількість чоловічих ролей, найвідоміша з яких — Гамлет 1899 року у її виконанні. У 1920 роках маскулінний жакет Габріель Шанель змінив уявлення жіночу моду. Однак саме “Le Smoking” Ів Сен Лорана переосмислив традиційні поняття жіночності та маскулінності й став одним з символів жіночої емансипації. Відтоді чоловічий костюм органічно інтегрувався в жіночий гардероб й дедалі рідше асоціюється з порушенням соціальних норм, й…нездоровим глуздом. Чи справді?

Здавалося б, за наших днів жіночі штани перестали бути маркером протесту, проте це не зовсім так. У багатьох країнах жінки досі стикаються з “дрес-кодним сексизмом”. Наприклад, в Японії компанії можуть змушувати співробітниць носити спідниці й підбори, що стало причиною появи руху #KuToo. В Саудівській Аравії до 2018 року жінки були зобов’язані носити абаю (традиційну чорну мантію), а в Ірані жінки, що протестуючи знімають хіджаб (й носять штани не за правилами), піддаються жорстоким переслідуванням й покаранням.

І поки суспільство продовжує диктувати, що нам носити, питання про свободу (жити й виглядати як хочеться) лишається на часі й досі. На жаль, не тільки на сторінках словників.