Суботні кінорекомендації:українське поетичне кіно
Вечір суботи. Попереду — ще цілий вихідний. До понеділка далеко, як і до раннього підйому. Вечір суботи — це найкращий час, щоб нарешті переглянути фільм зі збережених закладок або з наших рекомендацій.
Американські мелодрами нульових і сезонний перегляд Гаррі Поттера пропонуємо відкласти на наступний тиждень. Сьогодні говоримо про українське кіно. Не хвилюйтеся, «Скаженого весілля» і «Скаженого весілля — 2» у переліку не буде. Йтиметься про конкретний період в українському кінематографі.
Що таке «українське поетичне кіно»
60-ті роки минулого століття. Цензура, контроль усіх діячів культури та їхніх творів. Більшість працює у шухляду, адаптовується до вимог соцреалізму або стає жертвою репресій. У кращому випадку твори не допускають до друку, прокату, виставок. У гіршому — будь-яку творчість унеможливлюють, відбуваються ув’язнення та підступні вбивства. У цій репресивній машині з’являється неочікуваний, як на такі несприятливі умови, новий напрям кінематографу — українське поетичне кіно.
Вважається, що початок нового напряму кінематографу було покладено «Тінями забутих предків» Сергія Параджанова (далі — Тіні). Це одна з перших успішних стрічок того періоду, яка показує частину національної ідентичності українців і робить це по-новому. Тіні вплинули на головні ознаки цілого мистецького напряму кінематографу. Зокрема, на етнографічні й сюрреалістичні мотиви, національну айдентику, адаптацію класичної української літератури, фокус не лише на сюжетну складову, а й на візуальну. Згодом цей період назвуть поетичним за ліричні сцени-символи, за пейзажі без героїв, за героїв без слів і стандартних діалогів, за фольклор і традицію.
Важливим в історії з Тінями і їхнім значенням для майбутнього розвитку кінематографу є ще й протест, який відбувся в день прем’єри стрічки. 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна», що в Києві, Іван Дзюба зі сцени та В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус із глядацької зали закликали присутніх піднятися з місць, якщо вони проти політичних репресій. Ця акція протесту перервала прем’єру довгоочікуваного фільму, проте він все ж таки вийшов у прокат. Тіні побачили світ — відвідали світові кінофестивалі.
Повернемося до поетичного кіно. Те, що Тіні Параджанова народилися і радянська влада не сприйняла їх небезпечно націоналістичними одразу, спонукало режисерів не ховати свої художні пориви у шухляду. Так, більшість наступних стрічок цього періоду не виходили в прокат аж до початку 80-х років. Зате українське поетичне кіно відбулося, і зараз ми маємо змогу насолоджуватися стрічками, які без проблем конкурують і картинкою, і змістом із будь-якими європейськими «новими хвилями» тих самих десятиліть.
Перейдемо до практики. Що подивитися, щоб зрозуміти й відчути українське поетичне кіно?
Білий птах із чорною ознакою
Режисер — Юрій Іллєнко, 1970 рік
Злам 30-х і 40-х років, Буковина. У фільмі описано 10 років життя сім’ї Леся Дзвонаря. Зокрема, трьох синів, яких батько вирішує віддати батракувати через злидні. Їхні долі, спершу переплетені спільним горем, згодом — коханням до доньки священника, ідейно розділяються. Цікавий образ молодшого брата Георгія. Чуттєва душа героя, його відмінність від решти братів дає змогу показати особисті переживання людини, якими нехтують у буремні часи суспільних змін.
Вавилон ХХ
Режисер — Іван Миколайчук, 1979 рік
Ефемерне українське село. Філософ Фабіан із цапом, хвойда, два брати, комунар. Гойдалка, пісні й танці, стрілянина. Пейзажі, іронія, побут, знущання над комунарами. Стрічка формує збірний образ українського села в період становлення перших комун. Тут і спротив людей колективізації; і людські взаємини; комічні, трагічні і філософські роздуми про життя та смерть, Україну, людяність. Сцени пронизані символами, сюжет непередбачуваний, монологи філософа варті того, щоб слухати.
Криниця для спраглих
Режисер — Юрій Іллєнко, 1965 рік
Ще один селянин-філософ у головній ролі і ще один заборонений фільм у нашому списку. Зняли його у 1965 році, а показали світу в 1987-му. Сюжет — це спогади й роздуми літнього селянина Левка Сердюка. Він турбується про колодязь, пригадує трагічні події зі свого життя, співіснує з дітьми і односельчанами, готується до власної смерті й майструє домовину. Усе це змішано з кадрами літаків, тракторів і залізних вітряків. А ще фільм майже німий: звуку мінімум, увага на візуал.
Пропала грамота
Режисер — Борис Івченко, 1972 рік
Те, що зараз називають, — повний сюр. Але без негативної конотації. В основу фільму взяли мотиви однойменного твору Миколи Гоголя, події якого відбуваються в форматі вистави. Дорога Василя до Петербурга перетворюється на пригоду із залученням темних сил, Куця, відьми. Місце дії: степи, лани, озера і напівфантастична корчма. Звук фрагменту цієї стрічки, у якій Одарка-відьма просить Василя віддати душу, кілька місяців тому крутився в трендах українського Тік-Ток: «Віддай мені свою душу! Віддай, віддай!»
Вечір на Івана Купала
Режисер — Юрій Іллєнко, 1968 рік
Ще одна адаптація твору Миколи Гоголя. Цього разу — його бачення, як святкували Івана Купала. Іллєнко не прагнув чіткості й послідовності сюжету. У своєму дебютному фільмі режисер хотів довести до абсолюту візуальне наповнення, довершити його метафорами й сюрреалістичними образами, наповнити динамікою й кольором. Вийшло настільки добре, що в цій адаптації Гоголя зчитуються фундаментальні символи: «…за розповіддю про українського Фауста режисер Юрій Іллєнко приховав справжню міфологічну історію України — від козацтва та татарських набігів до потьомкінських селищ та паломництва в Києво-Печерській Лаврі.» — описує стрічку Довженко-Центр.
Думаємо, виділяти Тіні в окремий пункт немає сенсу. Про цей фільм не хочеться писати кількох речень. Скажемо одне: стрічку варто переглядати кілька разів, щоб не загубити деталі й поглинути сюжет і все те різноманіття візуального, звукового й символічного наповнення.
Де подивитись
Більшість фільмів періоду українського поетичного кіно доступні до перегляду в онлайн-кінотеатрі «Титр». Тепер не доведеться шукати оригінали серед десятків російських версій.
Сподіваємося, наша добірка фільмів допомогла вам з одвічним вибором «що подивитися» і відкрила ще не звіданий світ українського кінематографу 60-х років.
Насолоджуйтеся!
Авторка:Настя Левицька, редакторка Telegram-каналу ARTES про мистецтво
Дар'я Мусаєва
Я Даша, кофаундерка & бренд стратег THE US. Я обожнюю креативний маркетинг і закохана в українську культуру та мистецтво. Тож буду щаслива розділити свої захоплення з читачами THE US.
Додати коментар